Інший погляд на скандальний театр на Подолі

47
Интерьер театра на Подоле

Мінімалістичний дизайн, просунуте сценічне обладнання, раціонально використаний простір. Приміщення нового театру на Подолі, навколо якого взимку вирували пристрасті, сміливо претендує на звання одного з найкращих мистецьких просторів Києва та України.

     Це магія архітектури. З вулиці приміщення здається зовсім невеличким, а всередині є чимало простору. Дякуємо за таку ексурсію виданню texty.org:

Оксана Паланичка, керівник літературно-драматичної частини, зустрічає нас біля входу та запрошує до будівлі. Ми спускаємося у фойє. По центру — масивні бетонні колони, кілька крісел і невеличких столиків. Мінімалістично і без зайвого пафосу, немов декорація на сцені в очікуванні виходу артистів. Дзеркальна стіна навпроти входу створює ілюзію, що місця ще більше.

«Сучасний театр — це актори і техніка з максимальною функціональністю, — пояснює Оксана. — Фойє буде працювати цілий день, а не тільки в антракті, тут можна буде випити чашку кави, поспілкуватись. Потім можна піти на виставу, а можна й не піти. Ми хочемо започаткувати Дні вистави, розповідати про те, чому п’єса потрапила до репертуару театру, робити тематичні виставки. Така собі опція для тих, хто хоче дізнатись більше. Театр, доступний для всіх, — наше кредо».

Подпишись на наш Telegram канал:

 

Вхід до будівлі обладнаний підйомником для глядачів на візку. Є ліфт і два туалети для людей із інвалідністю — у фойє і на поверсі з глядацькою залою. Візочник може самостійно потрапити до будівлі і пересуватись усередині без сторонньої допомоги, пояснює Оксана. Крісла в першому ряду глядацької зали також легко демонтуються, аби розмістити глядачів на візку. У планах — адаптувати вистави для людей із вадами зору та слуху. Для цього сподіваються запросити експерта з Польщі, тож наразі тривають переговори з Польським інститутом.

    Перед тим, як піднятись вище, Оксана показує нам парадний вхід до театру — між двома пластинами скла — фотовідбиток перших дверей старої будівлі Театру на Подолі, що розташована поруч.

     Біля входу обладнані камери схову — на випадок, якщо треба залишити сумку або ж рюкзак.

     Тепер прямуємо до глядацької зали, тими самими сходами, що було видно з вікна. Сходи. Двері. Ще одні двері. Ми проходимо через невеличку кімнату.

«Тут у нас буде кафе, де відвідувачі, актори та працівники театру зможуть спокійно поїсти, випити кави. Столиків десь на п’ять, більше нам і не потрібно», — розповідає Оксана. — У старій будівлі не вистачає цих приміщень, там дуже тісно, я потім вам покажу. Сюди ж приїздить ліфт із фойє». Приміщення ще пусте, але на одній зі стін майбутнього кафе висить велике полотно — ілюстрація театрального дійства епохи Відродження.

— «Це Шекспірівський «Сон літньої ночі»». Саме з цією виставою ми виступали в Единбурзі (у 1994 році на фестивалі в цьому місті Київський театр на Подолі був визнаний найкращим виконавцем Шекспіра — прим.). Це наш сентимент, — розповідає Оксана.

     З кафе є вихід до внутрішнього дворику — місце для курців. Це аби не пропагувати паління на Андріївському узвозі, жартує вона.

     Уже добре чутно голоси зі сцени. Перед входом до зали ще кілька поворотів. «Тут дійсно можна заблукати. Але це від того, що намагались зробити функціональним кожен квадратний метр. Ми самі не розуміємо, як архітектору вдалося все це вмістити. Адже будівля насправді невелика», — продовжує розповідь наш театральний гід.

І ось ми нарешті в залі. Разом із балконом вона може вмістити 253 глядача.

«Наша мрія зробити виставу з голограмою. Наприклад, актор грає десь в Британії, але голограма дозволяє транслювати його на сцену… Технічні можливості театру тепер це дозволяють»..

     Оксана розповідає, що театр має найсучасніше обладнання. Довелось пожертвувати місцями, але отримали хороший звуковий пульт. Особливість у тому, що звук поєднується і мікшується вже безпосередньо в залі, аби не заважати акторові на сцені. Світло не поступається звукові. Але є можливість повісити додаткове освітлення, якщо раптом це знадобиться. Усі поверхні сцени зроблені з матеріалів та тканин, на які можна давати картинку з проектора — малий та великий екрани-декорації, куліси.

      Підлога сцени дерев’яна, але вона теж може «працювати» з проектором. На сцені є люки для димових установок і люки-провали (для раптового появлення і зникнення акторів зі сцени), мобільна поворотна сцена і дощова установка. Уперше в Україні тут зробили жорсткі куліси, тобто натягнуті на рамку. Вони економлять місце та безпечніші у випадку пожежі. До речі, відкрита стеля по всій будівлі — теж задля пожежної безпеки.

     Поки режисер театру Віталій Малахов зайнятий на сцені, Оксана пропонує показати нам акторські гримерні. Ми знову йдемо плутаними коридорами, підіймаємось сходами із сенсорною підсвіткою.

     …На жаль, багато наших акторів не дожили до дня, коли для нас збудували театр. Тож має бути місце, яке б нагадувало, про тих, кого уже нема»…

     Неочікувано на третьому поверсі будівлі — черговий внутрішній дворик.

     «Він дуже красивий, коли квітне бузок, — каже Оксана. — Ми хочемо зробити тут сад каміння. На жаль, багато наших акторів не дожили до дня, коли для нас збудували театр. Тож має бути місце, яке б нагадувало, про тих, кого уже нема».

      Ми все ще чуємо голоси зі сцени. Насправді сцена дуже далеко, але в якій частині будівлі не перебувала б людина, вона бачить і чує сцену.

      Гримерних у театрі п’ять, майже кожен актор має власний гримерний столик. Оксана каже, що трупа довго чекала на таке щастя, адже в малій будівлі є тільки жіноча гримерна на кілька столиків. Акторам-чоловікам доводиться тулитися в робочій залі.

    «А це власний винахід Віталія Юхимовича, — Оксана демонструє нам гримерні столики. — Лампи навколо дзеркал мають стільки ж люменів, скільки й на сцені, тож актор відразу бачить, як він виглядатиме».

     Над дверима гримерних — екран, аби слідкувати за сценою. У шафах кожної гримерної передбачені камери схову.

— До речі, на вході до театру також є камери схову для глядачів. Ми хотіли замість номерків написати там імена зірок. Запам’ятати, що ти поклав рюкзак у шафку «Джоні Депп» простіше, ніж тримати в голові цифри.

— А чому цю ідею відкинули?

— Не відкинули, просто не займаємось цим, поки будівля не здана в експлуатацію.

     Ми продовжуємо екскурсію поверхом. «Це в нас репзала (репетиційна зала). Ми ще називаємо її «прорабзалою», адже поки що в ній здебільшого перебувають будівельники», — жартує Оксана.

     Репетиційна зала має звукоізоляцію. Поруч — кімната звукозапису з можливістю писати звук зі сцени. На третьому поверсі також розташовані майбутні кабінети художників, режуправління, кімната відпочинку акторів, кабінет художнього керівника. Скрізь екрани, з яких видно сцену.

БЕЗ КОМПРОМІСІВ

За столиком у «прорабзалі» ми зустрічаємо Олександра Рябенка — інженера театрально-демонстраційного комплексу.

Ми відразу зрозуміли, що тут не має бути жодного стандартного рішення…

— У Вас дуже красиво… і незвичайно для театру…

— Ми відразу зрозуміли, що тут не має бути жодного стандартного рішення. Це зумовлено тим, що будівля має нестандарту конфігурацію. У звичайній будівлі послідовно на площині розташовані фойє, глядацька зала, сцена, акторська частина, виробничі приміщення. У нашому випадку будівля має вертикальну орієнтацію.

— Чи задоволені Ви тим, що вдалось зробити? Чи все вдалось з того, що планувалось?

— З погляду архітектурного планування я вважаю проект дуже вдалим, тому що при дефіциті місця був використаний майже кожен квадратний метр. Насиченість інженерними системами тут значно більша, ніж у звичайній будівлі. Освітлення, опалення — все дуже сучасне і прогресивне, енергоефективне.

Сучасна архітектура дозволяє реалізувати різноманітні технічні можливості. В Україні, на жаль, частіше роблять не реконструкції театрів, а пристосування приміщень для театру, але там більше обмежень. Доводиться іти на компроміси, жертвувати зручністю. Тут ми не дозволили жодних компромісів. Я не знаю аналогів цьому в нашій країні. Тут можна реалізувати будь-яку ідею, робити 3D-mapping.

— Як плануєте використовувати ці можливості?

Мені було б цікаво проводити конференції для театральних діячів та керівництва. Театральна техніка досить консервативна, вона не так швидко розвивається, як, наприклад, електроніка. Це такий крок, який допоможе визначити, куди треба рухатись сучасним театрам

ВІТАЛІЙ МАЛАХОВ: Я ХОЧУ, АБИ МІЙ ТЕАТР ДИВУВАВ

Іншою дорогою ми повертаємось до глядацької зали. Віталій Малахов вибачається, що так довго був зайнятий.

Тут сорок відсотків техніки не бачили наші технарі, двадцять відсотків не бачив я сам…

— Що ви зараз ставите?

— Це презентаційна версія старих вистав — трейлер, як кажуть у кіно. Тестуємо нове обладнання. Тут сорок відсотків техніки не бачили наші технарі, двадцять відсотків не бачив я сам. Тож зараз намагаємось зрозуміти, як це все працює, адже глядач чекає від нас чуда. А основні чудеса в акторській роботі. Поки що ми проводимо тестові зустрічі, запрошуємо людей із інвалідністю, аби зрозуміти логістику, як люди будуть пересуватись будівлею, як зробити навігацію, аби нашим глядачам було зручно. Тести. Тести.

— На коли заплановано відкриття?

— Я би хотів, аби ми відкрились до театрального сезону — наприкінці вересня. У нас уже є деякі домовленості на цей час. Ми пообіцяли надати підтримку проекту «Class act: Схід — Захід» (прим. — проект, в рамках якого професійні режисери та актори ставлять вистави за п’єсами підлітків), а також домовились із паном [Владиславом] Троїцьким, що ми на сім днів у вересні надамо приміщення для проведення ГогольФесту.

Але людина розраховує, а бог діє на свій розсуд. На всяк випадок ми уклали контракт із «Україною» (прим. — Палац «Україна»). Нам до поганого не звикати, нам до хорошого важко звикнути.

— То ще не всі питання вирішені? Через що затягують відкриття?

— Вчора ми уклали договір із Держекспертизою. Це остання інстанція. Нам можна було пройти звичайну експертизу, але наші опоненти наполягли на державній. Ми знайшли гроші, і ось через два тижні в нас буде державна експертиза. Слава Богу, Робоча група вже зняла «естетичне питання». Із самого початку ми просимо працювати у правовому полі. Якщо ми порушили якісь норми або закони, то готові відповідати. Але це не мають бути питання, що взяті з голови.

З приводу баталій відносно вигляду будівлі Театру Віталій Малахов відповідає дуже стримано. «У питаннях зовнішньої архітектури я не великий фахівець. Мене можна переконати, що ЦЕ красиво, а можна переконати, що ТЕ. Я взагалі вважаю, що театри треба будувати під землею, адже в них немає вікон, а над ними сади саджати… Я справді так вважаю».

— Як колеги-режисери ставляться до того, що у Вашого театру тепер найкраще обладнання, сучасна будівля?

— Напевно, що заздрять… Але всі колеги — люди творчі, багато хто з них полюбляє наших акторів. Тож я не думаю, що ця сцена буде лише моєю. Я вже розмовляв із Дмитром Богомазовим, Юрієм Одиноковим, Владиславом Троїцьким, Андрієм Жолдаком. Мені кожен день хтось телефонує і щось пропонує.

— Маючи тепер такі можливості, що плануєте поставити?

— Я думаю, що ми нарешті зможемо робити якісні вистави для дітей, сімейні вистави. Нарешті ми маємо можливість серйозно займатись музично-драматичними виставами, адже, по-перше, Театр естради був створений як такий, по-друге, українському театру притаманне музично-драматичне дійство. Майже всі наші актори добре співають. Тож це є принаймні в першій сотні того, що я планую поставити (сміється).

Ми плануємо залучити театрального педагога, який працюватиме з дітьми, аби батьки могли подивитись виставу.

Та головне, ми плануємо розширити аудиторію театру. Не за рахунок чорнухи та лжеактуальності, а за рахунок тих людей, які не відвідують театр, — людей із інвалідністю, батьків із малими дітьми.

Ми хочемо зробити дні дешевих квитків, абонемент на передпрем’єрні покази, що є дешевшими за прем’єрні. Хочемо, аби в фойє продавались квіти. За кордоном у фойє завжди продають квіти. Людина може вийти в антракті і придбати. Це, здавалося б, дрібниця. Але це зручно. Я хочу, аби мій театр дивував. Ми плануємо залучити театрального педагога, який працюватиме з дітьми, аби батьки могли подивитись виставу

Хочемо відмовитись від друкованих афіш на стінах театру. Ми встановили проектори, які дозволяють це робити — не треба купувати рамки, дірявити стіни. Я зараз шукаю ексклюзивні меблі. Хочу, аби не було черг до ресторану. Ми зробили великі дамські туалети, якомога більше кабінок. Це проблема, у деяких театрах через це затримують антракт. Ви ж були в гримерних? Я сам придумав ті столи!

Тут багато таких дрібниць, що не помітні пересічній людині, але для фахівців вони важливі. На сцені скрізь проекційні тканини. З одного боку, мене це лякає. Адже візуальний ряд такий сильний, що не хочеться дивитись на артистів. Я допускаю все це, але треба знайти баланс, аби не загубити театр за ефектами.

Про трупу театру

У 1987 році в Києві створено театр на Подолі на чолі з Віталієм Малаховим. З цього ж моменту починається етап низки закордонних гастролей. З 1987-го по 1994 рік театр можна вважати мандрівним. У 1994 році на театральному фестивалі в Единбурзі театр визнали найкращим виконавцем Шекспіра.«Ніч чудес» у газеті «Обсервер» (Великобританія) порівняли з бездонним океаном під час шторму. Шекспір, на думку критика, ще ніколи не звучав так мелодійно та відверто чутливо.Колектив театру та його художній керівник-директор Віталій Малахов стали лауреатами у 24 номінаціях «Київської пекторалі» — найпрестижнішої театральної премії України.

Про приміщення театру

Театр на Подолі побудований на місці житлового будинку, який знесли на початку 90-х років. У 2004 році київська мерія почала будівництво нового приміщення, але у 2007 році гроші закінчились. Недобудова простояла кілька років, поки її стіни не вкрилися цвіллю і грибком. У 2010 році був затверджений проект київського архітектора Віталія Юдіна, яким планувалось відтворити київську «купецьку» архітектуру кінця ХІХ — початку ХХ століття.

Саме за цим проектом було зроблено більшу частину будівлі, окрім сцени та глядацького залу. Але знов-таки через проблеми з фінансуванням проект загрожував перетворитись на чергову недобудову. У 2015 році фінансування проекту взяла на себе компанія «Roshen» (як меценат), а створити новий проект запропонували харківському архітектору Олегу Дроздову.

Після закінчення основних робіт, взимку 2017 року вибухнув скандал: нову будівлю театру на Подолі, що радикально відрізняється від зразків купецької краси та дерев’яних ізб, звинуватили ледь не у знищенні історичного вигляду вулиці.

Цікаво, що петиція на сайті Києвради, що набрала більше 10 тисяч голосів, вимагає зберегти Андріївський «у первісному стані, таким яким він був збудований у 18 столітті». Так, наче новий театр — це єдина будова, що з’явилася на цій колись глухій вулиці провінційного міста.